європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод
КОМПАС
Посібник з освіти в області прав людини за участі молоді
Європейська Конвенція про захист прав людини (резюме)
Спрощена версія вибраних статей 1
Короткий виклад преамбули Уряди країн-членів Ради Європи працюють в напрямку забезпечення миру і більшої єдності на основі прав людини та основоположних свобод. Прийнявши цю Конвенцію, вони вирішують зробити перші кроки щодо забезпечення дотримання багатьох прав, закріплених у Загальній декларації прав людини.
Стаття 1 — Зобов’язання поважати права людини
Держави повинні гарантувати, що кожна людина має права, зазначені в цій Конвенції.
Стаття 2 — Право на життя
У вас є право на життя.
Стаття 3 — Заборона тортур Ніхто ніколи не має права робити вам боляче або катувати вас. Навіть під арештом вашу людську гідність потрібно поважати.
Стаття 4 — Заборона рабства і примусової праці
Забороняється ставитися до вас як раба або примушувати вас працювати.
Стаття 5 — Право на свободу та особисту недоторканність
У вас є право на свободу. Якщо вас заарештували, у вас є право знати причину. Якщо вас заарештували, ви маєте право на суд найближчим часом, або на звільнення до часу проведення суду.
Стаття 6 — Право на справедливий суд
Ви маєте право на справедливий суд перед неупередженим та незалежним суддею. Якщо вас звинувачено у скоєнні злочину, ви невинні, поки не доказана ваша вина. У вас є право користуватися допомогою адвоката, послуги якого повинна оплачувати держава, якщо ви бідні.
Стаття 7 — Ніякого покарання без закону
Ви не можете бути визнані винним у вчиненні злочину, якщо не було закону проти нього, коли ви його вчинили.
Стаття 8 — Право на повагу до приватного і сімейного життя
Ви маєте право на повагу вашого приватного і сімейного життя, свого дому і листування.
Стаття 9 — Свобода думки, совісті і релігії
У вас є право на свободу думки, совісті і релігії. У вас є право сповідувати свою релігію вдома і в громадських місцях і змінити свою релігію, якщо ви цього хочете.
Стаття 10 — Свобода вираження поглядів
Ви маєте право відповідально говорити і писати те, що ви думаєте, і давати і отримувати інформацію від інших. Це включає свободу преси.
Стаття 11 — Свобода зібрань та об’єднань
Ви маєте право на участь у мирних зібраннях і право створювати або вступати в асоціації, включаючи профспілки.
Стаття 12 — Право одружуватися
Ви маєте право одружуватися і мати сім’ю.
Стаття 13 — Право на ефективний засіб юридичного захисту
Якщо ваші права порушені, ви можете скаржитися на це офіційно в суди чи інші державні органи.
Стаття 14 — Заборона дискримінації
У вас є ці права незалежно від кольору шкіри, статі, мови, політичних чи релігійних переконань або походження.
Стаття 15 — Відступ в надзвичайних ситуаціях
Під час війни або іншого надзвичайного стану уряд може робити речі, які порушують ваші права, але тільки в разі крайньої необхідності. Навіть тоді владі не дозволяється, наприклад, застосовувати до вас тортури або вбити вас без суду.
Стаття 16 — Обмеження політичної діяльності іноземців
Уряди можуть обмежити політичну діяльність іноземців, навіть якщо це суперечитиме статтям 10, 11 або 14.
Стаття 17 — Заборона зловживання правами
Ніщо в цій Конвенції не може бути використане, щоб обмежити права і свободи, закріплені в Конвенції.
Стаття 18 — Межі застосування обмежень прав
Більшість прав в цій Конвенції можуть обмежуватися загальним законодавством, яке застосовується до всіх. Такі обмеження дозволено тільки, якщо це продиктовано реальною необхідністю.
Ці статті пояснюють, як працює Європейський суд з прав людини.
Стаття 34 — Індивідуальні заяви
Якщо ваші права, що містяться в Конвенції, були порушені в одній з договірних сторін, то спочатку ви повинні звернутися до всіх компетентних національних органів. Якщо це вам не допомогло, то ви можете звернутися безпосередньо в Європейський суд з прав людини в Страсбурзі.
Стаття 52 — Запити Генерального секретаря
Якщо Генеральний секретар Ради Європи просить цього, то уряд повинен пояснити, як його національне законодавство захищає права цієї Конвенції.
ПРОТОКОЛИ ДО КОНВЕНЦІЇ
Стаття 1 Протоколу № 1 — Захист власності
У вас є право на власність і право використовувати своє майно.
Стаття 2 Протоколу № 1 — Право на освіту
У вас є право ходити до школи.
Стаття 3 Протоколу № 1 — Право на вільні вибори
У вас є право обирати уряд своєї країни шляхом таємного голосування.
Стаття 2 Протоколу № 4 — Свобода пересування
Якщо ви на законних підставах перебуваєте в країні, то у вас є право перебувати, де ви хочете, і жити там, де ви хочете в ній.
Стаття 1 Протоколу № 6 — Скасування смертної кари
Ви не можете бути засуджений до смертної кари або страчені державою.
Стаття 2 Протоколу № 7 — Право на оскарження в кримінальних справах
Ви можете подати скаргу до суду вищої інстанції, якщо ви були засуджені за вчинення злочину.
Стаття 3 Протоколу № 7 — Відшкодування в разі судової помилки
Ви маєте право на компенсацію, якщо ви були засуджені за вчинення злочину і виявляється, що ви були невинні.
Стаття 1 Протоколу № 12 — Загальна заборона дискримінації
Ви не можете зазнавати дискримінації з боку державних органів з причин, наприклад, кольору шкіри, статі, мови, політичних чи релігійних переконань або походження.
1 Ця спрощена версія була підготовлена Директоратом комунікації Ради Європи тільки в освітніх цілях. Єдиними текстами, які мають юридичну основу, це офіційно опубліковані версії Конвенції про захист прав людини і Основних свобод і протоколів до неї.
Конвенция о защите прав человека и основных свобод
КОНВЕНЦІЯ
про захист прав людини і основоположних свобод
ДАТА ПІДПИСАННЯ: 04.11.50 р.
ДАТА РАТИФІКАЦІЇ: 17.07.97 р. (текст ратифіковано із заявами та застереженнями)
ДАТА НАБУТТЯ ЧИННОСТІ: 11.09.97 р.
___________
* Офіційний переклад затверджено Міністерством закордонних справ України 27 січня 2006 року.
беручи до уваги те, що метою Ради Європи є досягнення тіснішого єднання між її членами і що одним із засобів досягнення цієї мети є забезпечення і розвиток прав людини та основоположних свобод,
знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основоположні свободи, які становлять підвалини справедливості та миру в усьому світі і які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки спільному розумінню і додержанню прав людини, від яких вони залежать,
сповнені рішучості, як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права, зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації,
домовилися про таке:
Стаття 1
Зобов’язання поважати права людини
Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Розділ I
Права і свободи
Стаття 2
Право на життя
1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.
2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:
a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;
c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Стаття 3
Заборона катування
Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Стаття 4
Заборона рабства і примусової праці
1. Нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані.
2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.
3. Для цілей цієї статті значення терміна «примусова чи обов’язкова праця» не поширюється:
a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення;
c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства;
d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов’язків.
Стаття 5
Право на свободу та особисту недоторканність
1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
Стаття 6
Право на справедливий суд
2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;
b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
Стаття 7
Ніякого покарання без закону
1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.
2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.
Стаття 8
Право на повагу до приватного і сімейного життя
1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 9
Свобода думки, совісті і релігії
1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 10
Свобода вираження поглядів
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Стаття 11
Свобода зібрань та об’єднання
1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.
Стаття 12
Право на шлюб
Чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім’ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.
Стаття 13
Право на ефективний засіб юридичного захисту
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Стаття 14
Заборона дискримінації
Стаття 15
Відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації
1. Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням згідно з міжнародним правом.
2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.
3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов’язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.
Стаття 16
Обмеження політичної діяльності іноземців
Жодне з положень статей 10, 11 і 14 не може розглядатись як таке, що забороняє Високим Договірним Сторонам встановлювати обмеження на політичну діяльність іноземців.
Стаття 17
Заборона зловживання правами
Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.
Стаття 18
Межі застосування обмежень прав
Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені.
Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, юрисдикцію та практику Європейського суду з прав людини
ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
Господарські суди України
Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, юрисдикцію та практику Європейського суду з прав людини
1. З огляду на приписи статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.
Отже, у зв’язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.
3. Відповідно до частини четвертої статті 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Господарським судам України слід враховувати, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції Суд може прийняти справу до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.
Таким остаточним рішенням стосовно вичерпання всіх національних засобів захисту в господарському процесі є судове рішення Судової палати у господарських справах Верховного Суду України (див. ухвалу Суду у справі MPP Golub v. Ukraine (dec.), no. 6778/05, від 03.04.2006).
Отже, перебіг шестимісячного строку, встановленого статтею 35 Конвенції для подання індивідуальної заяви про порушення в Україні прав, викладених у Конвенції та протоколах до неї, починається з дати ухвалення Верховним Судом України відповідного судового рішення. При цьому щодо заяв, які не стосуються чітко визначених подій і дат або порушення, що триває, цей строк не обчислюється (див. рішення Суду у справі Ponomarenko v. Ukraine, no. 13156/02, §29, від 14.06.2007).
4. До повноважень Суду не входить перегляд та скасування судових рішень, ухвалених національними судовими органами (див. рішення Суду у справі Volovik v. Ukraine, no. 15123/03, § 43, від 06.12.2007): Суд не має діяти як четверта інстанція (див. рішення Бочан проти України (№ 2), no. 22251/08, від 05.02.2015).
Судове рішення, ухвалене господарським судом, може бути визнано Судом доказом наявності порушення Україною прав та основних свобод заявника, викладених у Конвенції або в протоколах до неї.
У разі визнання Судом факту відповідного порушення прав заявника Україна зобов’язується виплатити встановлене Судом відшкодування заподіяної матеріальної чи моральної шкоди, судових витрат заявника у справі та вжити заходів щодо відновлення порушених прав заявника на національному рівні, включаючи можливий перегляд справи в національних судових органах.
5. Предметом розгляду в Суді можуть бути питання щодо порушення прав та свобод, викладених у Конвенції або в протоколах до неї, які за відповідними вимогами попередньо були предметом розгляду у господарських судах України в зв’язку з використанням заявниками національних засобів судового захисту. При цьому вирішення питання щодо вичерпання таких засобів судового захисту є виключною компетенцією Суду (див. рішення Суду у справах: MPP Golub v. Ukraine (dec.), no. 6778/05, від 03.04.2006; Masa Invest Grup v. Ukraine (dec.), no. 3540/03, від 11.10.2005).
6. Згідно з пунктом 3 статті 59 Конвенції для тих держав, які підписали цю Конвенцію і які ратифікуватимуть її після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня здачі на зберігання їхніх ратифікаційних грамот. Цією датою стосовно України є 11 вересня 1997 року.
7. Відповідно до пункту 10 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають виконанню рішення Суду з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
8. Глава 4 Закону встановлює порядок застосування практики Суду. Так, зокрема згідно зі статтею 18 Закону для цілей посилання на практику Суду використовують переклади текстів його рішень, надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. Водночас у разі відсутності перекладу практики Суду суд користується оригінальним текстом.
Тексти Конвенції та протоколів до неї, ратифікованих Україною, опубліковано в Офіційному віснику України, 1998, № 13 (16.04.98) та в газеті «Голос України» за 10 січня 2001 року № 3 (2503). Ці тексти розміщено також у пошукових системах «Законодавство» та «Ліга». Оновлений переклад Конвенції з перекладом тексту Протоколу № 14 також доступний у пошуковій системі «Ліга» і на веб-сайті Міністерства юстиції України (http://www.minjust.gov.ua).
Найбільш повним і систематизованим джерелом судової практики Суду у перекладі українською мовою є щоквартальний журнал «Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі», який видається з 1999 року. Видавцем цього журналу є Український Центр Правничих Студій.
Рішення Суду англійською та французькою мовами (офіційними мовами Суду) можна знайти також на веб-сайті Суду (http://www.echr.coe.int), де є спеціальна пошукова система HUDOC (http://hudoc.echr.coe.int/eng#<%22documentcollectionid2%22:[%22GRANDCHAMBER%22,%22CHAMBER%22]>). Переклади рішень Суду доступні і в деяких пошукових системах, на веб-сайті Міністерства юстиції України й на веб-сайті Центру інформації та документації Ради Європи в Україні (http://www.coe.kiev.ua).
9. У додатку до цього листа наведено систематизований відповідно до норм Господарського процесуального кодексу України виклад правових позицій Суду в окремих справах, який підлягає щоквартальному перегляду та доповненню.
10. Відкликати інформаційний лист Вищого господарського суду України від 18.11.2003 № 01-8/1427 «Про юрисдикцію Європейського суду з прав людини в Україні» (з подальшими змінами і доповненнями).
Голова Вищого
господарського суду України
Додаток
до інформаційного листа
Вищого господарського суду України
22.04.2016 № 01-06/1444/16
Застосування практики Суду у вирішенні господарських спорів на підставі положень Господарського процесуального кодексу України
Стаття 1. Право на звернення до господарського суду.
Стаття 2. Порушення справ у господарському суді.
Стаття 2-1. Автоматизована система документообігу суду.
Стаття 3. Мова господарського судочинства.
Стаття 4. Законодавство, яке застосовується при вирішенні господарських спорів
Стаття 4-1. Форми судового процесу.
Стаття 4-2. Рівність перед законом і судом.
Ключовим для концепції справедливого розгляду справи як у цивільному, так і кримінальному провадженні є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін. Принцип рівності сторін вимагає «справедливого балансу між сторонами», і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом. Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення Суду у справі Мала проти України, no. 4436/07, від 03.07.2014).
Суд нагадує, що принцип процесуальної рівності сторін. означає надання сторонам судового процесу можливості ознайомитись з усіма пред’явленими доказами і зауваженнями та прокоментувати їх, навіть якщо вони надані незалежним представником державної юридичної служби з метою здійснення впливу на рішення суду (див. рішення Суду у справі Жук проти України, no. 45783/05, від 21.10.2010).
Стаття 4-4. Гласність розгляду справ.
Стаття 4-6. Склад господарського суду.
Стаття 4-7. Порядок прийняття судових рішень і вирішення питань.
Розділ II ДОСУДОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ
Стаття 5. Основні положення досудового врегулювання.
Стаття 6. Порядок пред’явлення претензії.
Стаття 7. Порядок і строки розгляду претензії.
Стаття 10. Досудове врегулювання розбіжностей, що виникають.
Стаття 8. Повідомлення заявника про результати розгляду претензії.
Стаття 11. Досудове врегулювання спорів, що виникають у разі.
Розділ III Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ
Суд нагадує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов’язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом.
Є порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції позбавлення заявника доступу до суду касаційної інстанції з огляду на відмову Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч рішенням Верховного Суду України [останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України] : їх не тільки позбавили доступу до суду, але й знівелювали авторитет судової влади (див. рішення Суду у справі Андрієвська проти України, no. 34036/06, від 01.12.2011).
Стаття 12. Справи, підвідомчі господарським судам.
Стаття 13. Справи, підсудні місцевим господарським судам.
Стаття 15. Територіальна підсудність справ господарському суду
Стаття 16. Виключна підсудність справ.
Стаття 17. Передача справ з одного господарського суду до іншого.
Розділ IV УЧАСНИКИ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ
Стаття 18. Склад учасників судового процесу.
Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010).
Суд зазначає, що запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме органів державної влади (див. рішення Суду у справі Нестерова проти України, no. 10792/04, від 28.05.2009).
Стаття 21. Сторони в судовому процесі.
Суд зазначає, що позов заявників було залишено без розгляду по суті, оскільки відповідачем не міг бути суд, захищений імунітетом від такого позову. Суд нагадує, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї із справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що, з огляду на обставини тієї справи, таке обмеження було пропорційним (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009).
Стаття 22. Права та обов’язки сторін.
Стаття 23. Участь у справі кількох позивачів та відповідачів.
Стаття 24. Залучення до участі у справі іншого відповідача.
Стаття 26. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги.
Стаття 27. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог.
Стаття 28. Представники сторін і третіх осіб.
Стаття 29. Участь прокурора у розгляді справ.
Стаття 30. Участь у процесі посадових осіб та інших працівників.
Стаття 31. Участь в судовому процесі судового експерта.
Стаття 32. Поняття і види доказів.
Стаття 33. Обов’язок доказування і подання доказів.
Стаття 34. Належність і допустимість доказів.
Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Стаття 35. Підстави звільнення від доказування.
Стаття 39. Огляд та дослідження письмових і речових доказів.
Стаття 40. Повернення письмових і речових доказів.
Стаття 41. Призначення і проведення судової експертизи.
Суд повторює, що компетенцією національних судів є вирішення того, чи необхідно звертатися за зовнішньою порадою (неофіційний переклад; оригінальний текст: «the Court recalls that it is within the competence of a court to decide whether or not to seek outside advice») (див. рішення Суду у справі Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013).
Стаття 42. Висновок судового експерта.
Стаття 43-1. Підстави вжиття запобіжних заходів.
Стаття 43-2. Види запобіжних заходів.
Стаття 43-3. Заява про вжиття запобіжних заходів.
Стаття 43-4. Порядок розгляду заяви про вжиття запобіжних заходів.
Стаття 43-5. Наслідки подання заяви про вжиття запобіжних за.
Стаття 43-6. Виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів.
Стаття 43-7. Скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.
Стаття 43-8. Оскарження ухвал щодо вжиття запобіжних заходів.
Стаття 43-9. Припинення запобіжних заходів.
Стаття 43-10. Відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів
Стаття 44. Склад судових витрат.
Суд ще раз нагадує, що він ніколи не виключав можливості того, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду.
Більше того, Суд вважає, що положення пункту 1 статті 6 Конвенції. не означає й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах.
Відповідно Суд постановляє, що вимога сплати зборів цивільними судами у зв’язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції.
Однак Суд наголошує, що сума зборів, призначена у світлі конкретних обставин справи, включаючи спроможність заявника її сплатити та стадію, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження [запровадження сплати судового збору або зміна його розміру] було накладено, є важливими чинниками при визначенні того, скористалася ця особа своїм правом доступу до суду чи ні та чи мала «розгляд судом» (див. рішення Суду у справі Креуз проти Польщі, no. 28249/95, від 19.06.2001).
Стаття 48. Визначення розміру сум, що підлягають сплаті.
Стаття 49. Розподіл господарських витрат.
Стаття 50. Встановлення та обчислення процесуальних строків.
Стаття 51. Закінчення процесуальних строків.
Стаття 52. Зупинення процесуальних строків.
Стаття 53. Відновлення та продовження процесуальних строків.
Стаття 54. Форма і зміст позовної заяви.
Стаття 56. Надсилання копії позовної заяви і доданих до неї.
Стаття 57. Документи, що додаються до позовної заяви.
Стаття 58. Об’єднання позовних вимог.
Стаття 59. Відзив на позовну заяву.
Стаття 60. Подання зустрічного позову.
Розділ IX ПОРУШЕННЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ТА ПІДГОТОВКА МАТЕРІАЛІВ ДО РОЗГЛЯДУ У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ
Стаття 61. Прийняття позовної заяви.
Стаття 62. Відмова у прийнятті позовної заяви.
Стаття 63. Повернення позовної заяви.
Суд зазначає, що касаційна скарга підприємства-заявника на відмови судів нижчих інстанцій у задоволенні позову була повернута без розгляду внаслідок того, що підприємство-заявник не сплатило державне мито, яке вимагалося. У цьому зв’язку Суд повторює, що національні суди мають кращі можливості для тлумачення та застосовування норм матеріального та процесуального права. Підприємство-заявник не скаржилося на те, що зазначене положення було нечітким і непередбачуваним, та не заявляло, що не мало коштів, аби сплатити державне мито, яке вимагалося, і таким чином було позбавлене можливості подати касаційну скаргу. Воно просто наполягало на своєму власному тлумаченні цього положення. Оскільки відповідні судові рішення не виявляють будь-якого явно свавільного мотивування, Суд вважає, що скарга підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо несправедливості провадження про відшкодування шкоди є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена згідно з підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції (див. рішення Суду у справі Стебницький і Комфорт проти України, no. 10687/02, від 03.02.2011).
Стаття 64. Порушення провадження у справі.
Стаття 65. Дії судді по підготовці справи до розгляду.
Стаття 66. Підстави забезпечення позову.
Стаття 67. Заходи до забезпечення позову.
Стаття 68. Скасування забезпечення позову.
Розділ XI ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ
Оскільки повернення справи на новий розгляд має місце, як правило, у зв’язку з помилками, яких припускаються суди нижчого рівня, повторне винесення відповідних рішень у рамках провадження в тій самій справі свідчить про існування серйозного недоліку судової системи.
До того ж організація провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним, є завданням саме національних судів (див. рішення Суду у справі Білий проти України, no. 14475/03, від 21.10.2010).
Стаття 69. Строк вирішення спору.
Стаття 74. Порядок ведення засідання.
Стаття 75. Вирішення спору при неподанні відзиву на позовну.
Стаття 77. Відкладення розгляду справи, перерва в засіданні.
Стаття 78. Відмова позивача від позову, визнання позову.
Стаття 79. Зупинення провадження у справі та його поновлення.
Стаття 80. Припинення провадження у справі.
У цій справі національні органи покладалися на той факт, що орган державної влади було ліквідовано без правонаступництва, що стало підставою для закриття провадження щодо цього органу. Суд встановив, що ліквідація державної установи без правонаступництва не може звільнити державу від необхідності виконання рішення щодо ліквідованого органу. Суд також зазначив, що інший висновок дозволить державі використовувати такий підхід, щоб уникати сплати боргів своїх органів, особливо беручи до уваги те, що потреби, які змінюються, змушують державу часто змінювати свою організаційну структуру, включаючи формування нових органів та ліквідацію старих. Подібний підхід слід застосовувати до судового провадження у справі проти державного органу, в якому особа оскаржує виконавче провадження, враховуючи, що це виконання було і залишається обов’язком держави, незалежно від того, який конкретно орган відповідає за виконання цієї функції у будь-який момент часу. Тому ліквідація відділу Державної виконавчої служби без правонаступництва у цій справі призвела до відмови заявниці у праві на вирішення суті її позову остаточним рішенням суду щодо відшкодування. Отже, Суд доходить висновку, що такою відмовою заявницю було позбавлено права на доступ до суду. Таким чином, у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення Суду у справі Чуйкіна проти України, no. 28924/04, від 13.01.2011).
Стаття 81. Залишення позову без розгляду.
Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов’язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення Суду у справі Олюджіч проти Хорватії, no. 22330/05, від 05.02.2009).
Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення Суду у справах Мала проти України, no. 4436/07, від 03.07.2014, Богатова проти України, no. 5231/04, від 07.10.2010).
Стаття 82-1. Таємниця нарадчої кімнати.
Стаття 83. Права господарського суду щодо прийняття рішення.
Згідно з практикою Суду, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов’язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи.
Суд відзначає важливість того, щоб органи влади наводили деталізовані та переконливі підстави своєї відмови приймати доказ, запропонований заявником, особливо коли такий доказ має істотну важливість для результатів провадження, як у цій справі (див. рішення Суду у справі Мала проти України, no. 4436/07, від 03.07.2014).
Проте Суд визнає, що у певних сферах може бути важко формулювати закони з високою чіткістю, а певний рівень гнучкості навіть може бути бажаним, щоб дати національним судам змогу застосовувати право у світлі своєї оцінки того, які заходи необхідні за конкретних обставин кожної справи. Логічним наслідком принципу загального застосування законів є те, що законодавчі акти не завжди є чітко сформульованими. Необхідність уникати надмірної жорсткості у формулюваннях та відповідати обставинам, що змінюються, означає, що багато законів неминуче мають більшою або меншою мірою нечіткі формулювання. Тлумачення та застосування таких актів залежить від практики (див. рішення Суду у справі Олександр Волков проти України, no. 21722/11, від 09.01.2013).
Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Стаття 85. Оголошення рішення та набрання ним законної сили.
Стаття 86. Винесення ухвали та її зміст.
Стаття 87. Надсилання рішень та ухвал.
Стаття 88. Додаткове рішення, ухвала.
Стаття 89. Роз’яснення і виправлення рішення, ухвали.
Стаття 90. Окрема ухвала. Повідомлення господарського суду.
Розділ XII ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ
Стаття 91. Право апеляційного оскарження.
Суд зазначає, що держава, яка створює суди апеляційної чи касаційної інстанцій, має забезпечити, щоб особи, які відповідають перед законом, мали можливість користуватись всіма фундаментальними гарантіями статті 6 Конвенції в провадженнях у цих судах. Суд повторює, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обгрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. рішення Суду у справі Пелевін проти України, no. 24402/02, від 20.05.2010).
Стаття 92. Визначення апеляційної інстанції.
Стаття 93. Строк подання апеляційної скарги.
Стаття 94. Форма і зміст апеляційної скарги.
Стаття 95. Надсилання копії апеляційної скарги сторонам у справі
Стаття 96. Відзив на апеляційну скаргу.
Стаття 97. Повернення апеляційної скарги.
Суд зазначає, що касаційна скарга підприємства-заявника на відмови судів нижчих інстанцій у задоволенні позову була повернута без розгляду внаслідок того, що підприємство-заявник не сплатило державне мито, яке вимагалося. У цьому зв’язку Суд повторює, що національні суди мають кращі можливості для тлумачення та застосовування норм матеріального та процесуального права. Підприємство-заявник не скаржилося на те, що зазначене положення було нечітким і непередбачуваним, та не заявляло, що не мало коштів, аби сплатити державне мито, яке вимагалося, і таким чином було позбавлене можливості подати касаційну скаргу. Воно просто наполягало на своєму власному тлумаченні цього положення. Оскільки відповідні судові рішення не виявляють будь-якого явно свавільного мотивування, Суд вважає, що скарга підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо несправедливості провадження про відшкодування шкоди є явно необгрунтованою та повинна бути відхилена згідно з підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції (див. рішення Суду у справі Стебницький і Комфорт проти України, no. 10687/02, від 03.02.2011).
Стаття 98. Прийняття апеляційної скарги.
Стаття 99. Порядок розгляду апеляційної скарги.
Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010).
Суд зазначає, що запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. рішення Суду у справі Мусієнко проти України, no. 26976/06, від 20.01.2011).
Оскільки повернення справи на новий розгляд має місце, як правило, у зв’язку з помилками, яких припускаються суди нижчого рівня, повторне винесення відповідних рішень у рамках провадження в тій самій справі свідчить про існування серйозного недоліку судової системи. До того ж організація провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним, є завданням саме національних судів (див. рішення Суду у справі Білий проти України, no. 14475/03, від 21.10.2010).
Суд неодноразово вирішував, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми (див. рішення Суду у справі Жук проти України, no. 45783/05, від 21.10.2010).
Стаття 100. Відмова від апеляційної скарги.
Стаття 101. Межі перегляду справи в апеляційній інстанції.
Стаття 102. Строк розгляду апеляційної скарги.
Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Суд зазначає, що запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. рішення Суду у справі Мусієнко проти України, no. 26976/06, від 20.01.2011).
Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010).
Стаття 103. Повноваження апеляційної інстанції.
Стаття 104. Підстави для скасування або зміни рішення.
Стаття 105. Постанова апеляційної інстанції.
Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Стаття 106. Апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду
Розділ XII-1 ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ У КАСАЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ
Стаття 107. Право касаційного оскарження.
Суд зазначає, що держава, яка створює суди апеляційної чи касаційної інстанцій, має забезпечити, щоб особи, які відповідають перед законом, мали можливість користуватись всіма фундаментальними гарантіями статті 6 Конвенції в провадженнях у цих судах. Суд повторює, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. рішення Суду у справі Пелевін проти України, no. 24402/02, від 20.05.2010).
Стаття 109. Порядок подання касаційної скарги.
Стаття 110. Строк подання касаційної скарги.
Стаття 111. Форма і зміст касаційної скарги.
Стаття 111-1. Надсилання касаційної скарги сторонам у справі.
Стаття 111-2. Відзив на касаційну скаргу.
Стаття 111-3. Повернення касаційної скарги.
Суд зазначає, що касаційна скарга підприємства-заявника на відмови судів нижчих інстанцій у задоволенні позову була повернута без розгляду внаслідок того, що підприємство-заявник не сплатило державне мито, яке вимагалося. У цьому зв’язку Суд повторює, що національні суди мають кращі можливості для тлумачення та застосовування норм матеріального та процесуального права. Підприємство-заявник не скаржилося на те, що зазначене положення було нечітким і непередбачуваним, та не заявляло, що не мало коштів, аби сплатити державне мито, яке вимагалося, і таким чином було позбавлене можливості подати касаційну скаргу. Воно просто наполягало на своєму власному тлумаченні цього положення. Оскільки відповідні судові рішення не виявляють будь-якого явно свавільного мотивування, Суд вважає, що скарга підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо несправедливості провадження про відшкодування шкоди є явно необгрунтованою та повинна бути відхилена згідно з підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції (див. рішення Суду у справі Стебницький і Комфорт проти України, no. 10687/02, від 03.02.2011).
Стаття 111-4. Прийняття касаційної скарги.
Стаття 111-5. Порядок розгляду касаційної скарги.
Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010).
Суд зазначає, що запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. рішення Суду у справі Мусієнко проти України, no. 26976/06, від 20.01.2011).
Суд неодноразово вирішував, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми (див. рішення Суду у справі Жук проти України, no. 45783/05, від 21.10.2010).
Стаття 111-6. Відмова від касаційної скарги.
Стаття 111-7. Межі перегляду справи в касаційній інстанції.
Стаття 111-8. Строк розгляду касаційної скарги.
Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Суд зазначає, що запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. рішення Суду у справі Мусієнко проти України, no. 26976/06, від 20.01.2011).
Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010).
Стаття 111-9. Повноваження касаційної інстанції.
Стаття 111-10. Підстави для скасування або зміни рішення.
Стаття 111-11. Постанова касаційної інстанції.
Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Стаття 111-12. Обов’язковість вказівок, що містяться у постанові.
Стаття 111-13. Касаційні скарги на ухвали господарських судів
Розділ XII-2 ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ
Стаття 111-14. Перегляд судових рішень Верховним Судом України
Суд зазначає, що держава, яка створює суди апеляційної чи касаційної інстанцій, має забезпечити, щоб особи, які відповідають перед законом, мали можливість користуватись всіма фундаментальними гарантіями статті 6 Конвенції в провадженнях у цих судах. Суд повторює, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. рішення Суду у справі Пелевін проти України, no. 24402/02, від 20.05.2010).
Стаття 111-15. Право на звернення про перегляд судових рішень.
Стаття 111-16. Підстави для подання заяви про перегляд судових рішень.
Суд погоджується з тим, що умови прийнятності касаційних скарг до розгляду Верховним Судом України, що є четвертою інстанцією у господарському провадженні, могли бути жорсткішими, ніж умови прийнятності інших заяв (див. рішення Суду у справі Дія 97 проти України, no. 19164/04, від 21.10.2010).
Стаття 111-17. Строк подання заяви про перегляд судових рішень.
Стаття 111-18. Вимоги до заяви про перегляд судових рішень.
Стаття 111-19. Порядок подання заяви про перегляд судових рішень.
Стаття 111-20. Перевірка відповідності заяви про перегляд.
Стаття 111-21. Допуск справи до провадження.
Стаття 111-22. Підготовка справи до розгляду.
Стаття 111-23. Порядок розгляду справи Верховним Судом України
Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010).
Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Стаття 111-24. Повноваження Верховного Суду України
Стаття 111-25. Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви
Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Стаття 111-26. Постанова Верховного Суду України про відмову у задоволенні заяви
Стаття 111-27. Повідомлення про ухвалення рішення та його виготовлення
Стаття 111-28. Обов’язковість судових рішень Верховного Суду.
Розділ XIII ПЕРЕГЛЯД РІШЕННЯ, УХВАЛИ, ПОСТАНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ ЗА НОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ
Стаття 112. Підстави перегляду судових рішень за ново виявленими обставинами
Стаття 113. Порядок і строк подання заяви про перегляд судових рішень.
Стаття 113-1. Прийняття заяви про перегляд судового рішення.
Стаття 114. Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами
Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010).
Розділ XIV ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ, УХВАЛИ, ПОСТАНОВИ
Суд зазначає, що провадження у суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатись як цілісний процес (див. рішення Суду у справі Янголенко проти України, no. 14077/05, від 10.12.2009).
Стаття 115. Обов’язковість виконання судових рішень.
Стаття 116. Наказ господарського суду і пред’явлення його для виконання
У [судових] справах державний орган*, який було належним чином поінформовано про судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див. рішення Суду у справі Юрій Миколайович Іванов проти України, no. 40450/04, від 15.10.2009).
__________
*Суд зазначає, що він вже розглядав питання відповідальності територіальних громад згідно з Конвенцією та дійшов висновку, що вони є урядовими організаціями в тій мірі, в якій вони є органами публічного права, які виконують офіційні функції, покладені на них Конституцією та законами (див. рішення Суду у справі Омельчак проти України, no. 5616/04, від 15.05.2008).
Суд зазначає, що у даній справі на користь заявниці було винесено судове рішення проти держави, яке набрало законної сили та підлягає виконанню. Суд нагадує, що не слід вимагати від особи, яка в результаті судового провадження отримала право вимоги до держави, обов’язок надалі ініціювати процедуру примусового виконання з метою отримати належне за рішенням суду. Також заявниця не була зобов’язана вчиняти будь-які інші дії, наприклад, дії для заміни у ході виконавчого провадження боржника з одного державного підприємства на інше. Таким чином, заявниця не повинна була знов ініціювати відкриття виконавчого провадження, яке було відкрито до того, як відбулася зміна структури державного органу. Більш того, заявниця не повинна була знов ініціювати відкриття закінченого виконавчого провадження та оскаржувати постанову про закінчення останнього. Жодна з цих дій не звільняє державу від обов’язку виконати остаточне рішення, винесене проти неї (див. рішення Суду у справі Стаднюк проти України, no. 30922/05, від 27.11.2008).
Стаття 117. Оформлення наказу господарського суду.
Стаття 119. Поновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу.